Якщо шкільний день почався з тривоги або тривога була вночі, важливо зустріти дітей словами емоційної підтримки. І не варто починати навчання після важкої ночі з контрольної роботи чи тесту.
Які зміни можуть відбутися в поведінці та навчальних досягненнях дітей:
діти, що пережили досвід травматизації, часто “забувають” правила орфографії. Допомогти із цим можуть ігри зі словами, кросворди чи картки;
у дітей можуть погіршитися навички читання, бо в кожного своя адаптація до стресу: хтось почав вчитися і більше читати, а хтось не може сконцентруватися;
можуть виникати труднощі з предметами та знаннями, що пов’язані з просторовою орієнтацією (геометрія, тригонометрія і все, що суміжне з прийменниками “над”, “за”, “під”, “через”). Помічними стануть будь-які активності, де дитина могла би створювати 3D-моделі (LEGO, пластилін, орігамі, ліпка, спорт, гра на музичних інструментах);
травматичний досвід ускладнює сприйняття абстрактних понять, тому потрібна наочність, прикладні, практичні, конкретні, зрозумілі знання та дії;
травматизація впливає на здатність зв’язно висловлювати думки. Якщо дитина почне писати, говорити, рефлексувати – це може бути для неї терапією. З іншого боку – треба бути готовими, що дітям буде складно впоратися із цим завданням;
діти під час навчання можуть крутити щось у руках, гойдатися на стільці – це не відволікання, а їхній спосіб “відгальмувати” зайві сигнали. Багато дітей так концентрується. Можливо, варто зробити руханки частиною навчання.
Рекомендації мають полегшити процес навчання та зробити його більш чуйним до потреб дітей:
бути уважними з текстами про смерть, війну, батьків, про дім. Варто стежити за реакцією дітей, можливо, замінювати тексти на інші;
перш ніж показувати дітям відео, передивитися їх самостійно, щоб точно знати, чи немає там кадрів із мертвими тілами, кров’ю, звуками сирени та вибухів тощо;
не давати практик із заплющеними очима. Це може означати для дитини втрату контролю, а якщо заплющення очей збігатиметься з тривогою, це може спровокувати сильну емоційну реакцію;
не торкатися дитини без дозволу, бути уважними до дистанції в контакті;
зважати на те, що діти та дорослі, особливо зараз, дуже чутливі до насмішок та оцінки, а підлітки сприймають не те, що їм кажуть, а як саме їм це кажуть;
врахувати, що під час стресу ми більш “правопівкульні”, а діти більш уважні до сигналів сенсорних, невербальних, ніж до наших слів;
діти можуть перевтомлюватися від навантаження контактами, бо за час онлайну від них відвикли. Потрібно робити паузи, пити воду, коли відчуваємо напругу – робити руханки. Втомлена дитина може бути дратівливою, розгубленою, плакати, проявляти агресію;
не просити дихати глибоко, бо таке дихання може провокувати більш сильні емоційні прояви. Краще дихати так, як дихається, акцентуючи на видиху;
нагадувати дітям, особливо молодшим школярам, що треба пити, їсти, йти до туалету, рухатися. Адже проживаючи стрес чи травматичний досвід, діти й дорослі перестають відчувати свої потреби;
важливо заздалегідь продумати свою реакцію на ненормативну лексику дітей і домовитися, що у вашій спільноті прийнятно, а що – ні.
Передусім варто показати дитині ліцей, до якого вона прийде 1 вересня. Прогулянки подвір’ям (за можливості й шкільним приміщенням) підуть на користь. У такий спосіб невідомий світ стане трішки зрозумілішим.
За можливості можна зайти до ліцею. Дітям важливо “тілом відчути” місце, де вони будуть знаходитися, (можна доторкнутися до парти, піти до туалету, побачити їдальню).
Якщо навчання буде відбуватися онлайн, батьки можуть заздалегідь показати дитині, як буде проходити дистанційний урок. Можна ввімкнути Zoom чи інші онлайн-платформи для навчання, дати змогу дитині понатискати на різні “кнопки” та провести з нею власний мініурок.
Соціалізація
Може статися так, що дитина звикає до ліцею й водночас переживає кризу семирічного віку (криза пов’язана з переходом від структури меншого світу, у якому вона була, до структури великого світу). Усе це в комплексі (відсутність соціальних контактів + тривожність через війну + криза семи років) може впливати на поведінку дитини, яка отримує ще один виклик – йде до першого класу.
Elementary school pupil working at desk New school year
Саме тому батьки мають стати опорою для дитини.
Найкраща адаптація – це турбота, піклування та хороший емоційний зв’язок із дитиною.
Зважаючи на це, батьки мають запевнити дітей, що будуть поряд із ними за будь-яких обставин (пов’язаних зі шкільним життям);
на будь-які виклики будуть реагувати разом;
з розумінням ставитимуться до їхніх переживань.
Чого не варто робити, допомагаючи дитині із соціалізацією:
перекладати на неї дорослі обов’язки, бо начебто діти зараз швидше дорослішають. Дитина залишається дитиною і їй потрібен час для дитячих справ;
говорити дітям, що вони неправильно думають чи щось не вірно розуміють. Навпаки – треба вислухати, а замість повчань – запитати, як, на думку сина чи доньки, варто вчинити в певній ситуації, про яку він чи вона розповідає.
Чим відкритіші батьки з дітьми й чим м’якше вони реагують на проблеми, тим відвертішою буде дитина.
На це потрібно більше часу, ніж просто повчати дитину й нав’язувати свої думки, та якщо ми не будемо слухати дітей, вони перестануть нам розповідати про пережиті події в ліцеї, про свої емоції та думки, а ми не дізнаємося про проблеми, які їх турбують.
Реакція на різні шкільні ситуації
Крім знайомства із невідомим місцем (ліцеєм) батьки мають підготувати дитину до невідомих їй ситуацій. Наприклад, розказати, що в класі діти можуть штовхатися, битися чи не слухати вчителя. Діти, які відвідували дитсадок, уже мають досвід проживання таких випадків та швидше за все знають, як на це реагувати.
Якщо ж у дітей ще не напрацьовані реакції на різні побутові та навчальні ситуації, батьки мають обговорити, що саме може робити дитина, якщо в неї, наприклад, відбиратимуть ручку або її штовхне однокласник, та до кого вона може звернутися по допомогу.
Варто скласти дорожню карту, що робити в різних випадках шкільного життя.
Партнерство з учителями
Якщо дитині складно адаптуватися в ліцеї, можна звернутися за порадою до вчителя та зробити його партнером. Можна розповісти чи написати листа вчителю, у якому описати особливості дитини, якщо такі є.
Приміром, улюблена іграшка має бути постійно з дитиною, бо це нагадує про дім у Маріуполі й без неї вона нікуди не ходить.
Або ж те, що в присутності дитини не можна згадувати певні слова, речі чи назви, бо вони можуть стати тригерами.
Чи бути готовим до того, що дитина відмовиться від харчування в шкільній їдальні.
Нічого страшного в цьому немає. Під час адаптації можуть змінюватися харчові уподобання та поведінка загалом (про проблеми зі звиканням до шкільного середовища може свідчити небажання дитини розповідати про ліцей чи йти на уроки).
Успішність
Як тільки дитина пішла до ліцею, батьки очікують від неї перших результатів та цікавляться лише навчальними досягненнями. Та може виявитися, що діти ще не готові до навчання і не можуть успішно опанувати абсолютно всі предмети. Відповідно – великих успіхів у навчанні не матимуть.
До того ж під час адаптації всі сили дитини спрямовані на пристосування до нового середовища, а не на академічні успіхи.
Та як би не вчилася дитина, треба хвалити її навіть за маленькі досягнення.
Коли дитина йде до ліцею, дуже важливо, щоб її мозок дозрів, а вона могла контролювати свою поведінку. Саморегуляція допоможе їй виконувати правила та витрачати менше енергії на контроль власної поведінки.
Звісно, коли дитина вміє читати, знайома із цифрами та числами, спілкується українською, то їй легше буде звикнути до нового етапу життя. Але якщо зосередитися лише на академічній підготовці, а випустити з поля зору підтримку дитини, її соціалізацію, то це матиме негативні наслідки й в адаптації, і в шкільному житті в цілому.
Чимало батьків дуже хвилюється, коли діти вперше йдуть до ліцею – іноді навіть більше за майбутніх учнів. Ці хвилювання можуть бути реакцією на новий і малознайомий етап життя, який починається в родині.
Коли дитина йде в перший клас, вона опиняється в новому місці, новому контексті та у великому світі, яким стає для неї ліцей. Раніше вся увага дитини та її діяльність фокусувалися на родині. Навіть якщо вона відвідувала дитячий садочок, однаково всі основні події в її житті та свідомості відбувалися в сім’ї.
Коли ж дитина йде до ліцею, відбувається певний розрив, під час якого родина залишається для дитини своєрідним тилом, у який вона повертається після уроків. І цей тил має бути надійним, стабільним і готовим підтримати дитину.
Як пом’якшити адаптацію до першого класу:
познайомити дитину з незнайомим простором;
подбати про її соціальні зв’язки та самостійність;
пояснити, як можна реагувати на різні шкільні ситуації;
зробити вчителя партнером у звиканні дитини до школи;
